- А ми сьогодні зовсім інші
А ми сьогодні зовсім інші.
Крадемось поглядом. Кудись відводим знов.
Історія незмінна від основ…
І в ній ми крики пишемо у тиші.
Думки? Мовчу. Вони тут найбрудніші.
Хоча…мене у них ти б віднайшов
Справжнісіньку. Забрав би від пустих розмов…
І заховав у таємничій ніші.
- Випиши мене. Видихни
Випиши мене. Видихни.
Вималюй фантазіями.
Створеними ілюзіями.
Дивними абстракціями.
Випий мене. Загорни
У сновидіння мереживні.
У таємниці безмовні.
У слабкості вистежені.
- Моя душа стала жити окремо
Моя душа стала жити окремо.
Блукати світами та лиш зрідка вертатися.
І лиш в одному так хотіла зостатися,
Що над іншим зненавиділа небо.
Їй у тілі, в’язниці самотності, стало так темно.
Так бридко, болюче, нестерпно і тісно,
Що забажала матеріалізуватися в місто:
Втопитися, чи бути переїханою метрополітеном.
- Не заглядай мені під сорочку
Не заглядай мені під сорочку.
І не тіш беззмістовними фразами.
Не користуємось дороговказами -
Ми відриваємо себе по шматочку.
Стільки чутливості в наших рецепторах.
Пари очей, вологою сповнені.
Ми один в одному вічно загублені.
Ми один одним завжди розбавлені.
- Ностальгія
Ці тремтливі створіння витанцьовуватимуть на моїй шкірі.
Щоразу, як чутиму акордеон, моє серце вертатиме до Монмартру.
Як же складно зі мною було б психіатру,
Ці тремтливі створіння витанцьовуватимуть по всім тілі.
Трохи нот - очі стануть змокрілі.
А повіки - ті украй обважнілі.
По катарсис не треба нам йти до театру.
У "Шекспіра" знайшли б трохи арту.
- Романс
Ти знаєш? Оживають рани.
І часу не підвладно все.
І дім пустий. У нім лиш крани
Напишуть музику есе.
Біжить вода. Ущент руйнує двері.
А ти один. У пастці стін.
Кричав. Але тепер на «террі».
- Я напишу об этом чуть позже...
Я напишу об этом чуть позже.
Когда тоска по Калелле смешается с горечью.
Но не с той, что у Коэльо. Я знаю одно.
Она пропитана солью, что море оставляет на коже…
Красным вином и дикою слабостью.
Но вот бы написать как-то солнечно.
Как в самом добром кино.
А у меня все никак не выходит.