Мертвий Півень все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Іду я плаєм в синю даль -
Висить Марічка на смерічці.
Парує сивий дим проваль,
Цвіте червлена ружа-чічка.

Пр.:
Beautiful Карпати!
Верховина, рідна мати,

Горілка украй розбещує
чоловічі товариства.
Мусить бути хоч якась дама –
інакше капець. На третій годині всі
звіріють, на четвертій – можливе
розмахування бритвами чи топірцями.
На п’ятій відбуваються каяття з плачем,
цілування рук і ніг,

Я часто думаю чому ти так самотня
Одна з найяскравіших доль у світі
Ці сірі очі пильні сумовиті
Чому ви не знаходите нікого крім дзеркал

Приспів
І та любов, яка тебе знайде
Тебе ж і знищить

Дiвчата були не надто гарнi i маленькi,
але одна сказала до iншої:
"Пропонують роботу на фiрмi, секретарем-референтом,
обов'язкове знання комп'ютера,
сто баксiв на мiсяць i всi тебе трахають".

And everybody fucks you, fucks you
And everybody fucks you, fucks you

Осіб жіночої статі запрошуємо на вихід –
зникнути у темряві.
Цей номер – суто наш, чоловічий.
Зрештою, так захотіла природа,
саме цю непотрібну стать наділивши здатністю
без води гасити жевріючі багаття.

Небо над нами в зірках. Це серпень, серпень.

У квітні сімдесят восьмого
я лежав на підлозі в одному з гуртожитків Львова,
майже непритомний від випитого
і вісімнадцятилітній.
Наді мною щось відбувалося, мої старші
друзяки приймали гостей, пили чай
з вином, варнякали про мистецтво.
Мою голову крутило в центрифузі.

Дякуючи яхт-клубові, курсам англійської мови,
полоністиці та україністиці
за те, що виховали її спеціально для мене,
дякуючи всім редакціям, до яких вона пише,
журналові Russian Military Review,
який вона читає в берлінських ес-банах,
музиці, яку слухає,
фільмам, які дивиться,

Наші святочні пориви - палкі та вознеслі,
Ніби й не нам волокти цю планиду грузьку.
Далі, все далі від нас рибалки і теслі,
Тільки предвічні сліди на воді та піску.

Годі рибалити, браття - глибини стемніли:
Риба з морів у бляшанки тісні запливла.
Наші обійми схололи, обличчя змарніли

Se io muoio, mi interrin
Sull' alta collina
Fra la steppa della mia
Bella Ucraina.
Che si vedano i campi,
Il Dniepr con le rive,
Che si oda il muggito
Del fiume stizzito.

Живуть кити під містом. І тритони.
А ще дельфіни. В сумерку глибин,
в западинах, де чорний місяць тоне,
де вибрано породу з порожнин,
вони живуть – міноги і мурени,
сирени, восьминоги. І смиренне
сліпе суцвіття губок та медуз
у вирвах шахт, у ямах наших душ.

"Дивіться! А цей таки визнав,
що боїться смерті", -
показав на мене пальцем
один розумаха з нетиповим блиском в очах.
Зрештою, то могли бути скельця.

Останнім часом мене люблять публічно запитувати
про найінтимніше.

Ну яке в неї тепер життя?
Виїзд на Багами, уроки англійської,
всі ці пляжі
з фіолетово-чорними ранковими прибиральниками
(ось і вони: позіхаючи тягнуться прибережною смугою,
наприклад, о шостій ранку,
і запорпують у ледь прохолодний пісок під пальмами
все, що лишилося від учорашніх росіян

...аж урешті до мене дійшло:
я вже добрих півгодини сиджу
і тупо дивлюся в той монітор
з його останнью фразою.
І закінчено сеанс, і треба рушити з місця,
і передусім вимкнути комп’ютер,
і вийти.

Тарас має рацію, коли пише
Нас не повинні зривати вранці будильники.
Ранок і без того пора сум'яття,
суцільна туга, найгірше, що може трапитись.
Необхідність якось прожити подальший день
в'яже до ліжка. Виграй ще півгодини.
Обдумай побачене.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний - ти не проходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,
ти не приходиш опівдні з косметичкою, піхвою,
підпахвою, шкірою, запахом, яблуком -
що маю робити поміж полуднем і вечором?

Знову, курва, радіо, телебачення, преса.

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ –
Туди, де кров з любов’ю черленяться,
Де пристрастей і пропастей сувій...

Приспів:
Отож – на світ, за діло, чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята! (3)

Здається, лиш недавно
Ми разом сіли пить,
А вже надворі осінь.
Задзвонив телефон...

Задзвонив телефон,
Не знімаю я трубки –
Ще півпляшки лишилось.

В реторті вариться коктейль -
твоя й моя першооснова,
якої давній менестрель
шукав із музики і слова, -
в реторті вариться коктейль
(oh, yes, my baby!)
Я - Фауст, Гамлет, Вільгельм Тель!
Я сплю на небі!

Розкажу тобі байку,
Як курив пес файку
Та й на довгім цибуху,
Та й спалив собі вухо.
Вухо спалив собі.

По балконі ходять слоні,
Півні, кури, коні...

Брат! Піва кончілась, ти представляєш брат?
Піва кончілась, жена ушла!"

Один з недобитих
перестрів мене, підбитого, серед нічного Львова.
Він переважно належить їм –
я, напевно, єдиний, хто про це знає.
Він також хотів пива, як виявилось, -

"А світ - вертеп.
Кажу я з гіркотою: цей світ - вертеп.
І, мабуть, що найважче - у ньому залишатися собою, від перших днів своїх і до останніх не бути ні актором, ні суфлером, ні лялькою на пальчиках облудних, а лиш собою кожної години, а лиш собою кожної хвилини, з лицем одвертим твердо йти на кін..."

[Із поеми Григорія Чубая «Вертеп»]

Хочемо правди.
Хочемо правди.

Знову в руськім царстві пиятика,
навіть голуби на храмах сизі,
брате Каїн, ця сльоза велика
на твоїй неголеній мармизі,
що вона таке й куди тікає,
перепив чи перетовк задуже
і дрижиш мов Каїн, брате Каїн,
мій рудобородий п’яний друже.

Летимо в напів сні з навіснілої голої ночі
Через плач ліхтарів, через крик, через шепіт і зойк
І пророчі видіння і очі і губи пророчі,
Нетутешні зітхання під шатрами парасоль.

Потайні вітражі, мудреці під склепіннями храмів,
В позолоті повік осеніюча втома дерев,
А тумани нічні серед нас, попід нами, над нами

Мав я прегарну здатність (чи то хворобу):
двійко голуб’ят у череповій коробці.
В ротову мою порожнину, від крику аж пурпурову,
зазирали медики, ворожбити та інші знаючі хлопці.

Як я вами пишався, мої крилаті кристали,
пернаті мої мучителі з давніх полотен!..
Ціле літо об мене крилами терли і туркотали,

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап'ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами

Впаде, впаде, впаде дощ,
Впаде, впаде, впаде сніг,
Впаде, впаде, впаде листя,
Впаде, впаде, впаде бомба.

Бомбо-бомбосховище, ти сховай, вай, мене,
Бомбо-бомбосховище, ти сховай, сховай, мене.

Знов наді мною виростає сон
Він як собор, у ньому я щотижня молюсь
І ти з'являєшся всевишня
Коли вібрує простір в унісон
Серцебиття і музика колишня
Стискає подих і серед колон
Крихкої тиші б'є у камертон
Терпке бажання смак дарує вишня

Вступ:

E||----------------------|----------------------|
H||----------------------|----------------------|
G||----------------------|----------------------|
D||--------0--4---------|--------0--2---------|
A||-----4------------ ---|-----4----------------|
E||--2-------------------|--2-------------------|

G C
Старий сивий пес ляже біля ніг твоїх.
G C
Мале кошеня вискочить тобі на руки.
Am C
Ніхто ще не бачив Богородицю такою,
Am C

Старий сивий пес ляже біля ніг твоїх,
Мале кошеня вискочить тобі на руки.
Ніхто ще не бачив Богородицю такою,
Ніхто ще не бачив Богородицю...

Добрий вогонь зігріє нас сьогодні,
Юний вітер закоханий в нас,
Тому що нас неможливо не любити,

Тече вода в синє море,
Та й не витікає;
Шука козак свою долю,
А долі немає.
Пішов козак світ за очі;
Грає синє море,
Грає серце козацькеє,
А думка говорить:

Я піднімаюсь на поверх третій.
Я відкриваю друге вікно.
І перше, що я побачу,
То буде воно – ЕТО.
О-о-о-о-о-о-о-о! О-о-о-о-о!

Я прийду завтра увечір до тебе.
Я візьму з собою червоне вино.

На цьому світі стільки ірреального,
Шукаємо тверду земну основу.
Грудневе пиво біля кафедрального,
Грудневе пиво біля кафедрального
І сірий день мугиче боса-нову.

Відлига, як сльоза над містом лине,
Автобуси приходять і відходять.

Я підношусь – піді мною ці роззявлені роти
Депутація з оркестром, генерали і хорти
Дві нажовто вбрані дами, ліліпут уже й не видко
Кароліни, кармелітки, кармельки, малолітки
З магістрату, з комітету, з патронату, з апарату
І якісь іще цивільні, добре б кинути гранату
І дрижить. як від оргазму мій живий фанерний змій,
Боже мій, незрозумілий рідний краю мій

Прийди і заблукай в моїм саду,
Моїм тюльпанам промовляй руками,
І я в траву щасливий упаду;
Ні погляду ні слова поміж нами.

А мій двійник крадеться між вікон,
Проміння крові, дзеркала уламок,
Ворожить і камінним лісом замок

Дощі шепітливими вустами
Цілують зелену землю,
Так я цілував твої зелені очі,
Коли ти поверталася з лісів
Зарошена м’яким галасом
І голос твій плив по мені,
Як вітер по травах...

Знову, курва, радіо, телебачення, курва, преса.
Влада собі як влада: суцільні, курва, бандити.
Тодішні хоч мали страх, а ці
нічим не кращі.

Я заборонив би дням, щоб минали без тебе,
їх підсумок жалюгідний – ти не приходиш,
тебе немає вранці навіть у жодному дзеркалі,

Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун,
я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
А черниці з вулиці Сакраменток
Ховалися в нішах.

Ані разу не вигнав мене Макольондра,

Тепер ти серцю дав нарешті лад,
Оголоси своїми всіх дівчат –
Це буде бал любові, карнавал –
Вони виходять з тисячі дзеркал.
Русалки попелясті в стилі панк,
Модерні німфи, ти їх бог, ще б пак,
Поет їх рук і ніг, і раб грудей,
В уста струмує сонячний коктейль.

На каруселі б***ь кружляє,
вона шука свою любов,
а я стою внизу й не знаю,
чого я знов сюди прийшов?

У квітні почуття прозорі,
легка і п'яна голова.
в дурацько-карусельнім хорі

Квазіамор – прекрасна штука,
Як солодко хвилює нас,
Шалена серцю псевдомука,
Страшне страждання лиш на час.

Ельзас, кохана ти не знаєш,
Як квазі я тебе люблю,
Віддай же все, що ти ще маєш,

Я знав одну брюнетку на Подолі,
Що голову купала в пергідролі,
Була ця дівка з кам’яним подолом
Та й нічка з нею темною була.

А виявилося проста дівуля:
Сміялась навіть з пальця, навіть з дулі,
Та й головою сторч летіла в люлю

Подушка – це вхід в потаємні печери,
А ковдра – завіса від світу.
Як тільки заснеш, то полинеш приємно
В країну незвіданих істин.

Усе тут як справжнє і ти тут як справжній,
Усього торкаєшся, все тут твоє.
Захочеш – міняєш предмети місцями,

"Усяке місто й містечко в землі козаків багаті мешканцями, надто ж маленькими дітьми. У кожному місті безліч дітей, і всі вони вміють читати, навіть сироти. Вдів і сиріт в цій країні дуже багато, чоловіків їхніх повбивано у безперервних війнах. Але в них є гарний звичай: вони одружують своїх дітей зовсім юними, і з цієї причини вони численніші від зір небесних та піску морського".
(Подорожні нотатки Павла Алепського, XVII ст.)

З-над білих сорочок – подоба крил.
Ще зовсім юна кров. Найменші люди
Зійшли у сон землі і тлін могил,
Повітря сколихнувши, мов прелюди.
Вони мов мак, їх море звідусюди

Am
Ластівки літають, бо літається,
Dm Em
І Мартуся любить, бо поррра...
Am
Хвилею зеленою здіймається
Dm Em
Навесні Батийова гора.

Місто немов сузір'я.

Як часто, блукаючи, йшли ми
на світло домів, від яких
не лишилося й каменя!..
І хто нам повірить, що йшли ми на світло?

Як часто шукали ми гирло,

Це хід весняних звірів, це парад лемурів,
Мальовані роти палкіші свіжих ран.
Це час коли жага струмує навіть з мурів,
Це марш нагрітих тіл, жагучих мов коран.

Це – танці потіпах під солодовим небом,
Ясновельможна кров темніє мов чифір.
Дівчата з медучилищ пахнуть млосно медом,

На розі Кармелітської та Духа
Святого двометровий зимний хлоп
Лежав, зацвівши оком, як циклоп
(античний). Потекла на брук з-під вуха...

...потекла на брук

його червона юха, мов сироп

1. Ми сьогодні сюди не запрошені,
не чекали нас тут.
Машингвери свої запорошені
нам не випадуть з рук.

Приспів:
Машингвери, Штурмгевери,
відкривай, мерзота, двері!

Мене принесли під ранок
Зіскрібши з липкої трави,
Хірург підійшов поглянув:
Ампутація голови.

Я зло засміявся зубами
Із місива м’яса й кісток,
Мені вже колись прописали

Це – спроба написати вірш про нас,

про нашу учту, молоду і п’яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Ми так жили, немов співали джаз.

Хоча не джаз, а камерні концерти

Ми так жили, немов співали джаз.

Це - спроба написати вірш про нас.
І про нашу учту, молоду і п'яну.
Яке вино, яку хмільну оману
вливав у юні горла щедрий час!
Хоча не джаз, а камерні концерти
зринали нас, і ми ішли в снігах

Хто гарних панєнок так кохати вміє
Хто разом з колєгою – пара-цвай
Для кого сонце в небі і світе, і гріє
Хто як вже сі здибали, то наливай

Приспів:
Львівські батяри – ціла наша родина
Яблуко від яблуні впало недалеко

Сіндбадові нащадки із шовків тонких школярок
Ваблять грою. Ніч перша – ти Шехиризада.
Чорна кава, Панасонік,
Ось поєднуються троє.
Б’ють білі струми:
Диги-ди-бум-бум-бум
У твоє відкрите тіло – ти стогнеш,
Ти ковтаєш ніч невміло.

Я накраю тобі
Скибку сонного місяця,
Я намажу її
Медом сонячних днів.
Їж, мій брате нічний,
Поки братове місце є,
Поки сонце ще сонце
І кров ще на колір, як гріт...

В морі я хотів печаль свою втопить,
Я до моря вийшов рано – море спить.

І мені його будити стало жаль –
Залишилася мені моя печаль.

Ополудні йду до моря і здаля
Бачу, що воно сміється, як маля.

Welcome To My Foolish Dreamland (Нас не повинні зривати вранці будильники)



Тарас має рацію, коли пише
Нас не повинні зривати вранці будильники.
Ранок і без того пора сум'яття,
суцільна туга, найгірше, що може трапитись.

По той бік пристрасті народжується ніж.
Лахмітник Місьо о четвертій ранку
зарізав панну Касю, лесбіянку
(як він гадав, а втім, йому видніш).

Він пописав ій черево й горлянку,
аж весь шалів, аж весь упав у дріж.
Вона ж одно твердила: "Хоч заріж,

А за морем першим Гамерика з плюшу,
А за морем другим Гамерика з терну.
Щоб не так гостро цілили в душу
Одягни їй дурня броню панцерну.

А на дні Гамерик золоті схрони,
А ти й Різдво ходиш у дірявій куцій.
Реп'яхами латаний пастуший бароне

В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів Батьківщини
Потягнуться птахи, і голосна
Свистулька вітчизняної пташини
Озвучить ферми і фабричні стіни,
І грубий крій солдацького сукна,
І ще багато всякого гівна. (2)

Поки не пізно бийся головою об лід,
Поки не темно бийся головою об лід.
Пробивайся, вибивайся,
Ти побачиш прекрасний світ.
Ти побачиш прекрасний світ.

Короп – той навпаки, зануриться в глибини,
Втече на саме дно,

Агов, мої маленькі чортенята!
З-під свити я вас випущу на світ -
Туди, де кров з любов’ю черленяться,
Де пристрастей і пропастей сувій...

Приспів:
Отож - на світ, за діло, чарувати!
Агов, мої маленькі чортенята! (3)

Дощі пройдуть, залишаться озерами,
Сніги розтануть, стануть річками.
Ніхто не помітить мене,
Ніхто не побачить як я
Біжу, стрибаю через калюжі. (2)

Хтось кине каміння, буде бруківка,
Листя опадає, утворює осінь.

Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,
поправиш ружу й посміх Казанови
і сам собі накажеш: кроком руш.

Приспів:
Ти заповзеш, нечутний, ніби вуж,
у золоті дзеркала установи,

І присмак смерті на устах,
Вино у скронях тьмяно дзвонить,
Облич безтямних п’яна повідь,
І твої очі в дзеркалах.
Принади грації несуть,
Мені на все це наплювати,
Мені не знати рути-м’яти,
І упирів, що душі ссуть. (2)

Просто кава і теплий рогалик,
Просто шибка і злива, і злива...
Просто декілька чистих прогалин
У потоці життєвого млива...

Просто дерево, просто тополя,
Просто птаха у тисяч не чута...
Просто стовбура тихо щокою

Це рясне гуляння вбогих при музиці,
Під мурами, де випивка і тінь.
Це триває свято поїдання птиці
При світлі відлітань і тріпотінь.

Треті птиці лунко прокричали ранок,
І ринок забуяв, як райський ліс.
Тож тяжкі тіла знекровлених коханок

Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.
Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.

У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців. (2)

Садок вишневий
_________________________

Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть,
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата:
"туууумаааан-яроооом",

Танцюй зі мною, сестро, танцюй.
Нехай цей танець і востаннє.
Танцюй зі мною, сестро.
Танцюй зі мною...

Хай навіть сніг перед тим,
Як падати на твою землю,
Бачить її через приціл.

Спитай себе,
Чи добре так, як ти живеш?
Спитай у мами,
Чому тривожно їй,
Коли ти з дому йдеш?
Спитай у сина,
Чи спокійний він за старість тата?
Спитай у батька,

Холодно без трусів, дощ іде на голову,
Випив чаю, ось уже цигарок - ще одна,
А Кузьма каже, що буде війна...
Вибори-шмибори, випив би грошей би
Дощ іде човен пливе
І Іран каже що буде війна...

А в мене навіть рущниці нема,

Трава на камені вона
Вночі шумить у ранах дому
І лугом дихає стіна,
Рослинне тіло в кам’яному.

І ми так часто не спимо
І видивляємо впівока,
Як з того боку крізь трюмо

Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва –
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.

Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола –
мить, наче рибу, ловиш багром

Сьогодні вечір, а вона – з ними.
Сьогодні вітер, а я сам, знову.
Оце мій хрест, зніміть його з мене.
Оце мій хрест, зніміть мене з нього.

Оце мій хрест. Я ніс його довго.
Зустрів її і кинув під ноги.
Оце, кажу, такі мої дрова.

Приспів:
Шабадабада, шабадабада
Шабадабада, шабадабада
Шабадабада, шабадабада
Шабадабада...

Шабадабада, шабадабада
Мужчина і жінка

О панно Інно, панно Інно!
Я сам. Вікно. Сніги...
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? Давно. Цвіли луги...
О панно Інно, панно Інно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги...

Я помру від застуди. Наш лазарет
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота

Олег Лишега
ПІСНЯ 212

Так багато суперзірок, порослих очеретом..
Десь там Том Джонс
Співає про зелену-зелену траву..
В таку ніч місячними борами
Водять хороводи опеньки,