Текст песни Олег Короташ - Вігілії
Просмотров: 8
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
0 чел. считают текст песни верным
0 чел. считают текст песни неверным
На этой странице находится текст песни Олег Короташ - Вігілії, а также перевод песни и видео или клип.
Сніг хрустить як Різдвяний оплаток, і шкіра –
вірить у холод, у подих звіра,
що лісом обходить, мов світ заснув.
Ще Спаситель – маля, обійнявши груди
Марії, як землю потім, чи – плечі Юди,
раптом плаче, бо снить цю безмежну тьму.
Снить, але не розуміє. З молоком Марії
спокій приходить і сила. Вії –
тремтять під зорею, що в ній постав,
але погляд батька не здатні прийняти:
надто далеко до тіла маляти,
надто близько до тіла Христа.
Поза тим, промінь світла, долоні мами,
пастухи з дарами, чи то – словами...
I пророцтва – фатальні теплом ножа
Авраама, чий світ – неймовірно білий,
надто гуманний і надто зрілий.
Це Різдво у Карпатах, немов межа.
Ця спокійна зима, не скажу остання,
заповзає у вікна, немов вінчання
з фотокартки у пам'ять, твою фату.
Проступаючи спогадом, наче бігом
через дні, що сьогодні припали снігом,
де себе зацькували: ату! ату!..
Хоча пам'ять має властивість коми,
рік сьогодні далеко не тридцять сьомий,
і відстань між нами – короткий вдих, –
то чого нам боятись, які прикмети?
Лик Горгони чи хвіст комети
заступає дорогу між нас самих?
Я тебе пам'ятаю. Теплом долоні
приховала оті, що на смак солоні.
Море двічі впадало в ріку одну.
Бо єдине епоха дає поету –
це психоз кохання, котре на злеті
має силу тяжіння, що кратна сну.
Але що ти кажеш? Ти сам – епоха,
чий голос ламався у ній потроху,
кришилися долі, немов граніт.
Коли тяжко вмирало оте століття,
і його надто пізні ще юні діти
заповзали в майбутнє, мов інший світ.
Десять років мовчання, як борг державі,
для котрої ти – камінь в підмурку, славі.
Як не віршем, – раменом тримай і стій.
Так живеш, що це точно не райська квота;
або вірш, або череп на тих воротах,
хоча це – не суттєво, бо череп – твій.
Це лише ностальгія за днями слави
звитяг Святослава, плачу Ярославни,
котрі перепише учений муж
з історії – в шльондру; і покритки дітки!..
Героїка часу: опришки каліки
із чарок виймають героїку душ,
поки Довбуш під Римом збира полуниці.
Світ бачив папеcс, але духу в'язниця
сьогодні – не блядство, а – вигріта піч.
Вже сміху замало, – мовчіть, що не знали,
що нам не волали, кричали, казали, -
що втомлені жити прийдемо на Січ, -
i нам ще заломить зацiплi руки,
бо гетьман, зійшовши на пси і на суки,
із напханим писком випав з небес.
Не голосу ломка – важкий амфібрахій
розбурхає ямби, відкупить за драхму:
тінь дольником скаже: Бог вмер і воскрес!
Це віра первинна, тваринна, щосили, –
бо нас не у церкві, нас вдома хрестили,
скрадався священик, як тать попри зруб.
Тож генами плеще ще той гуманоїд,
Карпатських туманів густий алкалоїд;
під ребрами гепає морений дуб.
Втім, зраджують очі що бачать трепети
над беріг потоків чуму i багнети.
Гілляка як засіб міжнародних питань.
Плекали одних ще не злі покоївки,
на інших чекали зимові криївки;
від Сяну до Дону дме Тмутаракань.
I присілком долі у пам'ять вмерзали
оті голоси з-під хрестів, як хорали,
щороку гучніше. Із року в рік.
Стає надто чути. Щоразу… щоразу…
Урешті, масштаб цей доводить до сказу,
бо кожен із них: се був Чоловік!
I кожен із них – твій підмурок, фундамент.
I те, як живеш – суть вінець і орнамент, –
твій голос – їх голос. Не вицвілий щем.
Тож мусимо жити, бо іншим – помалу
«слова дощем позамивало,
i не слова, i не дощем».
2010 VIGILIA
The snow crunches like a Christmas tree, and the skin -
believes in the cold, in the breath of the beast,
that goes around the forest as if the world had fallen asleep.
Another Savior is a child, embracing his chest
Mary as the earth after, or - the shoulders of Judah,
he suddenly cries because he dreams of this boundless darkness.
Dreams, but does not understand. With Mary's milk
peace comes and strength. Eyelashes -
tremble under the star that appeared in it,
but the father's view is not able to accept:
too far to the baby's body,
too close to the body of Christ.
Besides, a ray of light, mom's palms,
shepherds with gifts, or words ...
And the prophecies - fatal with the heat of a knife
Abraham, whose world is incredibly white,
too humane and too mature.
This Christmas in the Carpathians is like a border.
This calm winter, I will not say the last,
crawls out the windows like a wedding
from a photo in memory, your veil.
Coming through the memory, as if running
after the days that fell today with snow,
where they teased themselves: atu! atu! ..
Although memory has the property of a comma,
year today is not thirty-seven,
and the distance between us is a short breath, -
so what should we be afraid of, what are the signs?
Gorgon's face or comet's tail
stands in the way of ourselves?
I remember you. The warmth of the palm
hid the fact that it tastes salty.
The sea twice flowed into the river once.
Because the only epoch gives the poet -
it is a psychosis of love that is on the rise
has a gravitational force that is a multiple of sleep.
But what do you say? You yourself - an era,
whose voice broke in her little by little,
destinies crumbled like granite.
When that century was dying hard,
and his still too young children
crawled into the future like another world.
Ten years of silence as a debt to the state,
for which you are a stone in the foundation, glory.
If not a poem, hold and stand with your shoulder.
You live in such a way that this is definitely not a paradise quota;
or a poem, or a skull at that gate,
although it doesn't matter, because the skull is yours.
It's just nostalgia for the days of glory
Svyatoslav's victory, Yaroslavna's weeping,
which will be rewritten by a learned man
from history - in a slut; and baby covers! ..
Heroics of time: crippled opryshki
the heroics of souls are taken out of the glasses,
while Dovbush gathers strawberries near Rome.
The world saw the pope, but the spirit of the prison
today it is not a whore, but a heated furnace.
Laughter is not enough, - be silent that did not know,
that we were not shouted at, shouted at, told -
that we will come tired to live on January, -
and he will break our hooked hands,
for the hetman, having descended on dogs and on bitches,
with a stuffed squeak fell from the sky.
Not a voice breaking - severe amphibrachy
stirs up the iambic, redeems for the drachma:
the shadow of the valley shall say, God is dead, and is risen.
This faith is primary, animal, with all its might, -
for we were not baptized in the church;
the priest crept in like a father in spite of a log house.
So the genes splash that humanoid,
Carpathian fog dense alkaloid;
under the ribs hepae stained oak.
However, the eyes that see tremble betray
over the shore streams of plague and bayonets.
Branch as a means of international affairs.
Some not yet evil maids nurtured,
others were waiting for winter hiding places;
from Xi'an to the Don blows Tmutarakan.
And the village of fate froze in memory
these are the voices from under the crosses, as they sang,
louder every year. From year to year.
It becomes too audible. Every time… every time…
Eventually, this scale leads to rabies,
for every one of them was a man.
And each of them is your foundation.
And the way you live - the essence of the crown and ornament -
your voice is their voice. Not faded.
So we have to live, because for others - little by little
"The words were washed away by the rain,
and not words, and not rain.
2010
Скачать
