Бруно Ферреро все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Молода жінка поверталася з роботи додому автом. Вона вела дуже обережно, бо машина ж новісінька, лише вчора придбана завдяки ощадливості чоловіка, який відмовляв собі у багатьох речах, аби купити саме цю модель.
На запрудженому перехресті жінка на хвильку розгубилася і — цього виявилося досить, аби бампером врізатись у машину попереду.
Жінка розплакалася. Як їй пояснити чоловікові те, що сталося?
Водій другого авта поставився до неї з розумінням, але пояснив, що потрібно записати номери водійських посвідчень одне одного та інші дані.
Жінка стала шукати у пластиковій торбинці свої документи. Звідти випала якась картка.
На картці характерним почерком чоловіка було написано: «Коли щось трапиться — пам’ятай, сонце, що я кохаю тебе, а не авто!»

Нам варто весь час про це пам’ятати: найважливіші люди, а потім все інше. Ми-бо стільки робимо для предметів, авт, будинків, організацій, матеріяльного забезпечення! Якби то стільки часу й уваги ми присвячували людям, світ був би інший.

Один учитель подорожував разом зі своїм учнем. Той мав обов’язок пильнувати учителевого верблюда. Увечері, коли мандрівники знайшли місце для перепочинку, учень був уже такий втомлений, що чи то забув про свій обов’язок, чи просто злегковажив його.

«Боже, — молився він, засинаючи, — припильнуй сьогодні верблюда, доручаю його Тобі».

Вранці виявилося, що тварини нема.

«Де верблюд?» — запитав учитель.

Молодого монаха послали до одного монастиря у Фландрії ткати разом з іншими великий гобелен.

Якось він спустився зі своєї драбини дуже обурений.

— Досить! Я більше не можу працювати! Вказівки, які дають мені, беззмістовні! Я працював золотою ниткою, а тут мені кажуть зав’язати її і відтяти...

— Сину, — сказав спокійно старий монах, — ти не бачиш цього гобелена так, як треба його бачити. Ти працюєш з виворітного боку і тільки з одним фрагментом.

Одного дня диявол постановив збільшити ефект своїх злих діянь. Він зібрав начальників департаменту і головний штаб дивізії пекельної пропаґанди і реклами, аби придумати нові кампанії спокус і пасток для людей, а також нові способи, щоб знищити сенс їхнього життя.

– Скажи їм, що Бога немає, – запропонував один чорт.
Диявол буркнув:
– Я волів би щось не настільки очевидне!
– Скажи їм, що жодна з їхніх дій не має результату, – сказав другий.
Диявол похитав головою і відповів:
– Вони вже й самі так думають.

У саду поміж деревами, кущами і квітниками росли Дуб і Троянда. Дуб був деревом величавим, а його могутнє гілля здавалося короною, що владно нависала над скромними квітами в саду.

Троянда мала лише стебло з кількома зеленими листками і гострими колючками. Виглядала кволою, наче от-от зів’яне.

Міцний Дуб кепкував з неї, зневажливо кажучи: «Ти – лише нікчемна колюча галузка!»

Коли віяв вітер, Дуб ворушив своїми незліченними листками, творив шум, дивовижний свист і чудові гармонійні звуки.

Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.

Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.

– Чому ти плачеш? – заґеґала гуска, що пролітала над нею.

– Утоплюся! – заридала черепаха. – Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...

Багатий честолюбний юнак звернувся до учителя із проханням, аби той допоміг йому досягнути справжньої величі. Мудрець дав йому дивне завдання: «Рушай у мандрівку по країні і плати людям, аби тебе прозивали і проклинали. Чини так рік».

Хлопець міряв дороги і шляхи міст і сіл, роздавав гроші і просив, щоб його якнайдошкульніше ображали. Усі мали його за шаленця.

Коли минув рік, хлопець повернувся до вчителя, а той йому сказав: «Тепер можеш їхати до Атен».

Юнак добрався до міських воріт. Побіч брами жив дивний чоловік, який страшенно проклинав усіх, хто входив до міста. Люди, не витримавши образ, втрачали терпіння, а тоді самі викрикували прокльони, погрожували і заражалися злобою.

Королівський двір гучно обходив святкування з нагоди прибуття короля до столиці. У багато прикрашеній залі король приймав дари від своїх підданих. Усі подарунки були дуже цінні: коштовна зброя, срібляні келихи, тканини, гаптовані золотом.

Коли вервиця жертводавців уже майже підходила до кінця, з’явилася столітня селянка. Вона йшла, важко ступаючи у своїх дерев’яних взувачках. Жінка накульгувала і спиралася на палицю. У повній тиші вона вийняла з кошика дарунок, що був старанно загорнутий у полотно.

Коли жінка поклала до ніг короля клубок білої вовни, усі вибухнули гучним сміхом. Старенька назбирала її від двох овець — свого єдиного маєтку — і напряла за довгі зимові вечори.

Король без слова з гідністю уклонився. Коли старенька, супроводжувана згірдливими поглядами, поволі виходила із зали, король дав знак розпочинати святкування.

Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з’явився ангел і каже:

– Ти стільки часу тратиш на неї!

– Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все – від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.

Ангел похитав головою і недовірливо спитав:

Два лісоруби працювали у лісі. Дерева мали грубезні міцні стовбури. Обидва лісоруби послуговувались сокирами з неабиякою вправністю, проте кожен робив це у свій спосіб. Перший рубав дерево вперто і наполегливо, зупинявся лише на якусь хвильку, аби передихнути.

Другий же щогодини робив собі тривалу перерву.

Коли стало смеркати, перший зробив тільки половину справи. Він так стомився, що не годен був і сокири вже підняти. Другий, нехай це здасться неймовірним, таки зрубав своє дерево. Лісоруби починали одночасно і дерева були однаковісінькі.

Перший не повірив своїм очам: «Нічого не розумію! Ти щогодини відпочивав. Як тобі вдалося скінчити так швидко?»

Якось Мойсей, блукаючи по пустелі, зустрів пастуха. Мойсей провів із ним цілий день, допоміг подоїти овець. Коли вже стемніло, пророк зауважив, що пастух відлив трохи молока до посудини і поставив її на скелі, недалечко від того місця, де вони ото перебували.

Мойсей спитав пастуха, для чого він поставив там молоко. Пастух відповів: «Це молоко для Господа Бога».

Пророк попросив пояснити. Пастух сказав: «Я завжди наливаю трохи найліпшого молока і жертвую його Господу Богу».

Мойсей відчув обов’язок виправити віру пастуха, а тому повів бесіду далі: «А чи Господь Бог п’є це молоко?»

Поглянь, мамо! – вигукнула семирічна Марта.
– Зараз, зараз! – автоматично вимовила знервована жінка за кермом, маючи на голові купу справ, що іще очікували на неї вдома.
Потім була вечеря, перегляд телепрограм, купання, телефонні розмови, аж пришов час, коли треба було вкладатись спати.
– Марто, вже час іти в ліжечко!
Дівчинка побігла східцями вгору. Мама вже падала від утоми, та цілуючи її, усе ж знайшла в собі сили, щоб помолитися разом з донечкою. Поправила ковдру.
– Мамусю, забула дати тобі одну річ!
– Даси вранці, – відповіла мама.
Дівчинка невдоволено насупилась.

Гнучке деревце у саду прив’язали до міцного ясеневого кийка. Кийок служив деревцеві за опору й охорону, допомагав йому, щоби зростало струнким.

Коли вітер запрошував у танок, юне деревце похитувало своєю щораз буйнішою кроною, розгойдувалося і кричало: «Відпусти мене, прошу, чому ти так міцно мене тримаєш? Дивись-но: усі гойдаються на вітрі. Чому ж я маю стояти мов укопане?»

«Зламаєшся, — незмінно відповідав кийок. — А крім того, можеш стати перехнябленим і перекривленим карликом».

«Ти — старий заздрісник. Облиш мене!»

Він був справді блискучим менеджером. Робочий день його був організований бездоганно – сприяли цьому комп’ютер, мобільний телефон і годинник. Цінував чи не кожну секунду свого часу!

Одного дня він їхав до великої правничої фірми, де мав зустрітися з поважними людьми. Але розкішний хмародер, у якому розмістився офіс тієї фірми, був стояв у самісінькому середмісті, й менеджер якоїсь миті збагнув, що, виїжджаючи, не врахував шаленого автомобільного руху в центрі міста, ані того, що неодмінно матиме труднощі з паркуванням своєї машини.

І справді, діставшись до місця, він побачив, що мало не кожен квадратний метр прилеглої до хмародера території був зайнятий тим чи тим транспортним засобом. Від’їхав від центру на кілька кварталів – втім, як не вдивлявся, жодного вільного місця так і не знайшов.

Тоді, ледь не в розпачі, почав молитись: «Господи, благаю Тебе – поможи мені, я так потребую зараз Твоєї допомоги! Зроби так, щоб я знайшов місце для паркування. Якщо Ти зглянешся на мою молитву, даю Тобі слово – щонеділі буду присутній на Службі Божій!»

Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.

«Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу».

За якийсь час він почув голос мами:

— Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички і купи хліба.

Коли моя бабуся вирушала навідати свою маму, вона відводила на це три дні. Один день ішов, щоб добратися туди на бричці, запряженій кіньми, ще один — аби розповісти і послухати останні новини, посидівши трохи в кухні, а трохи у саду, і третій день — на дорогу назад.

Коли моя мати їздила до своєї мами, то їй потрібно було два дні. Вона добиралася потягом і, якщо їй щастило з пересадками, приїжджала того ж дня під вечір. Мама розповідала бабусі останні вісті, вислуховувала новини навзаєм і наступного дня від’їжджала.

Мені, щоб провідати свою маму, потрібно лише пів години. Я приїжджаю автом, затримуюся у неї десять хвилин і поспішаю назад, бо діти нудяться, а я, як завжди, не встигаю зробити закупи у супермаркеті.

Коли моя дочка приїде мене відвідати, скільки часу їй це займе?

Якось улітку сімейство їжаків поселилося у лісі. Погода стояла чудова, було гаряче, і їжаки цілий день гралися у затінку дерев або пустували на полях поблизу лісу, бавилися у хованки поміж квітів, ловили мушок, аби підживитися, а коли приходила ніч, засинали на купках моху поблизько нірок. Та ось одного дня вони побачили, що листя з дерев уже опадає. Наближалася осінь! Листки падали і падали. Їжаки бавилися, ганяючись за ними. Тим часом ночі ставали щораз холодніші і їжаки спали, вкриваючись сухим листям. Холод наступав із кожним днем. Часом на річці вже місцями можна було побачити лід. Невдовзі сніг присипав опале листя. Їжаки тремтіли від холоду цілісінькими днями, а й уночі не могли стулити ока, так було зимно.

Увечері вирішили притулитися одне до одного, щоби зігрітися, але у ту ж мить розбіглися на всі боки: голками лише зранили собі носики і лапки. Знову несміливо наблизилися одне до одного, та на цей раз покололи писочки. Ще і ще збігалися вони докупки, і кожен раз історія повторювалася.

Їм конче треба було знайти спосіб, аби бути близько одне до одного: птахи грілися, тулячись докупи, так само робили кролики й інші звірята.

Відтак вони делікатно, поволі, кожного вечора наближалися одне до одного, аби зігрітися, але не поколотися. Вони дотримувалися стількох заходів безпеки. Нарешті відшукали відповідний спосіб.

Новобранці мусили бігати щоденно. Ще до світанку, тільки вистрибнувши з ліжок, розігрівали м‘язи. Розпочинали службу в спеціяльному військовому антитерористичному корпусі, тому звикли до навантажень, що постійно збільшувались, аж до повної фізичної знемоги. Тепер усе було інакше. Ці вправи були не схожі на їхній щоденний біг з ритмічним співом.

Цього разу бігли у повному військовому спорядженні. Наказ звучав, як завжди: «Вирушайте разом, біжіть разом, працюйте як одна команда і повертайтесь разом. Якщо усім вам не вдасться повернутись, не повертайтесь взагалі!»

Безкінечна дорога, біль, спрага, повне фізичне виснаження спричинились до того, що починав затьмарюватись розум, і в шерензі бігунів діялось щось таке, що викликало неспокій.

У п’ятому ряді, в центрі колони, один юнак не встигав. Ноги іще рухались, але швидкости, з якою бігла група, не витримував. Це був Сандрі, – худий хлопчина з рудим волоссям. Його голова хиталась на всі боки. Хлопцеві було важко. Почав відставати.

Після страшної бурі на морі вцілілий бідолаха, учепившись за рештки свого човна, добрався до маленького безлюдного острівка. Острівець той майже суцільно вкривали непривітні гострі скелі. Бідака став гаряче благати Бога, аби його порятував. Кожного дня він вдивлявся, чи десь-там, з-за горизонту, не з’явиться допомога, проте ніхто з нею не поспішав.

Коли минуло так кілька днів, він почав потроху облаштовуватися. Доклавши чимало зусиль, виготовив знаряддя для обробітку землі, а також для полювання. У поті чола він розклав вогнище, збудував курінь і сховок на випадок бурі.

Так спливло кілька місяців. Бідолаха невпинно молився, проте жодне судно не з’являлося на видноколі.

Одного дня вітер несподівано подув на вогнище і полум’я лизнуло циновку. В одну мить усе спалахнуло. У небо піднялися хмари густого диму. Багатомісячна праця обернулася у невеличку купку попелу. Сердега намагався бодай щось урятувати, та врешті впав на землю і залився слізьми. «Господи Боже, чому? Чому це сталося?»

Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.

На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих — завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.

Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.

Якось француженка спитала поета:

Один бухгалтер повернувся додому в гарному настрої. В елегантній паперовій торбинці, червоній з жовтим бантом, приніс свою покупку: нові штани.

Побіг у кімнату, щоб одягнути їх і похвалитися перед родиною. Однак виявилося, що штани надто довгі.

– Нічого, – подумав чоловік, – удома є троє жінок, які вміють шити: дружина, дочка й теща. Попрошу котрусь із них, щоб укоротила штани.

Докладно виміряв, наскільки потрібно їх укоротити, та пішов у кухню до дружини.

Є 27 речей, яких не варто говорити тим, кого кохаєте:

«Хіба не казав тобі, що ти така ж сама як твоя мати; Маєш завжди поганий настрій; Ти бездумний; Це твоя. Вина; Щось тобі не підходить?; Можеш лише нарікати; Що б не зробив, нічого тобі не подобається. Маєш те, на що заслужив; Чому ніколи не слухаєш?; Спробуй бути відповідальним; Що собі мислиш?; З тобою годі витримати; Не знаю, навіщо з тобою зв’язався; Можу навіть зі шкури вилізти, але й так нічого з того не буде; Робитиму, що захочу, якщо тобі не подобається, завжди можеш відійти; Як ти вже щось придумаєш …; Яка безглузда думка!; Єдине, на що здатен, - думати лише про себе; Зробив би це, коли б мене любив; Ти - як дитина; Умієш міняти лиши погляди; Прийми заспокійливе; Які там в тебе проблеми!; Не можу тебе зрозуміти; Ти завжди мусиш мати рацію?»

Є 37 речей, які слід казати тим, кого любите:

«Зроблено досконало; Ти фантастичний; Було прекрасно; Ти сьогодні була чудова; Без тебе чогось бракує; Справді, дуже ціную те, що ти зробив для мене впродовж усіх цих років; Ти найцінніша особа в моєму житті, цінніша за дітей, кар’єру, друзів, цінніша над усе; Щасливий, що одружився з тобою; Ти – найкращий мій друг; Коли б мав прожити ще раз життя, повторно одружився б із тобою; Хочу нині бути з тобою; Мені тебе не вистачало; Не міг перестати думати за тебе; Як мило прокинутись, усвідомлюючи, що ти поряд; Буду завжди тебе кохати: Люблю дивитись, як виблискують твої очі, коли смієшся; Сьогодні ти прекрасна як завжди; Довіряю тобі; Завжди можу на тебе розраховувати; Завдяки тобі маю добре самопочуття; Я такий гордий, від того, що можу бути біля тебе; Мені прикро; Я помилився; Чого б ти ще хотіла? Про що роздумуєш?; Мені вистачить уже того, що слухаю тебе; Ти надзвичайна; Не можу собі уявити життя без тебе; Поруч з тобою хочу ставати щораз кращим. У чому можу тобі допомогти?; Молись за мене; Нині молився за тебе; Цінна кожна хвилина, яку перебули разом; Дякую за твою любов; Дякую, що приймаєш мене таким який є; Дякую за те, що ти біля мене; Ти кожен день робиш щоразу кращим».

Декілька молодих менеджерів, що тиждень навчалися на курсах підвищення кваліфікації, бігли коридорами аеропорту. Це було ввечері у п’ятницю, усі хотіли летіти на вихідні додому.

Чоловіки спізнювалися. Рейс літака відкладали вже кілька разів.

Бігли коридорами летовища, стискаючи в долонях паспорти, квитки та ручки валіз.

Зненацька двоє з них одночасно і ненавмисне зачепили кошик з яблуками, що стояв на лотку.