Андрій Любка все тексты (слова) песен, переводы, видео, клипы

Вона не хотіла виходити заміж, він сильно пив;
Долю це замахало, вона сказала: „На раз, два, три –
Стрибаєте із вікна,а там як кому пощастить”.
І ось вони стоять на підвіконні. І під ними місто спить.

Вони купили разом квартиру і плюс собаку,
Вони хотіли мати дитину, яка би казала: „ Тату,
Давай не сварися з мамою і будемо жити просто,

А так, одразу й не скажеш,
що вона, гаряча штучка.

У прямокутних окулярах,
якихось бездонних шортах.

У футболці на 2 розміри більшій,
з надписом "I love Paris".

Гейшо, продай мені свою любов.
Грошей вистачить на дві години,
Мене – рівно на половину.

Гейшо, продай мені свою любов, мого життя вистачить
Для того, щоб зрозуміти тебе, моєї любові досить, аби
Не плакати, мого серця досить, аби померти.

Головне – дожити до вересня, дотягнути,
Не розучитися дихати, не збожеволіти.
Ходити нічними містами, наче заблукані душі, переходити
З однієї порожньої вулиці на іншу – це наче розглядати
Старі фотографії, де поруч тебе померлі друзі,
Кидати недопалки у воду, раптом змерзнути, підняти голову й
Зрозуміти, що насправді дивишся вниз, що там так само
Ходять ті, кого ти колись втратив, так само мерзнуть, так само

Знімаємо двохсюжетний фільм.
Перша сюжетна дія відбувається на початку минулого століття в Києві,
Друга – тепер в ужгородському гуртожитку.
Отже, третя година ночі, сидять Тичина з Рильським, бухають,
Розповідають масні анекдоти, говорять про літературну дискусію, потім
Збиваються з теми і знову п’ють.
У цей час в ужгородському гуртожитку я, курва, не займаюся своєю
Улюбленою справою, я, курва, не сплю, у мене завтра також розмова про

Жінко прекрасна, хліб мій насущний,

Дякую тобі сьогодні, що ти є,

Що ти напускаєш воду у ванну,

Жінко прекрасна, що змиваєш лак на нігтях,

Кілька днів поспіль над містом ішли дощі,
свистіли вітри, на вулицях — ні душі,
третій день поспіль старий моряк
чинив сусідам радіоприймачі,
і робив це просто з нудьги, за так.

Третій день поспіль із вікон тюрми
долинали крики, постріли, голоси,

Я їздив містами, ходив музеями,
Блукав горами,
Дивився як сходить і заходить сонце,
Бачив чудеса природи,
Дивувався з картин,
Зупинявся перед скульптурами,
Підводив очі і розглядав небо, хмари,
Не міг відвести очей від океану,

Вже майже на виході, з усіма прощаючись,

Вона раптом тицьнула мені в руку якийсь папірець.

Я підморгнув по-змовницьки,

Вона вщипнула мене за сідницю.

Снег волочил нас мокрыми трассами
Мокрыми мечтами падал на ресницы
Мы стали всего неловкими пазлами
В поисках собственной шизофрении

Снег как туман поражал невесомостью
Мы в нем как будто не находились
Уничтожали родных загнаны совестью

Сніг волочив нас мокрими трасами
Мокрими мріями падав на вії
Ми стали всього незграбними пазлами
в пошуках власними шизофренії

Сніг як туман вражав невагомістю
Ми в ньому наче не перебували
нищили рідних загнані совістю

Вірші довгі, як жіночі оргазми, такі ж
Беззахисні; і несподівані, як татарські набіги.
Кімната, вся наповнена холодом, карта світу, схожа на
Освідчення в коханні, брудна підлога,
Розетка й шафи.
Жити – це втомлювати себе щодня, аби заснути,
Дихати – аби дочекатися сигарети, бачити –
Аби дошукатися дзеркала.

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш, Ти, типу, письменник, архітектор людських душ, Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке, Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш, Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска. Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю: Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті, Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу: Я кинув курити учора вночі, Прочитав есемеску, дістав ключі, Відчинив замок, зайшов у кімнату, Увімкнув світло, сорочку зім’яту Підібрав із крісла, налив собі рому, І подумав: нарешті вдома. Скільки всього і скільки я мандрував! Стежку смерті тричі вночі минав. Довго жив без тебе, набрався пороків, Написав дві книжки, мені двадцять років. І за те, що я дихаю, бачу, за те, що я тут, Хоча наше життя – вокзал і фастфуд, За те, що живу, і за те, що пишу, За хороші фільми, нормальну траву, За тебе включно, за наше життя, За всю цю музику без кінця, За цю от сцену і за цей мікрофон, За мій розряджений телефон, За твою смс: скоро прийду, Боже, дякую! Ти посміхнешся і скажеш: за це я тебе й люблю, дурнику. Я скажу: вже потрібно вставати, десята ранку, мені на роботу. А ти знову посміхнешся і скажеш: ні, ще раз, хоч один раз. І я відповім: Для тебе, кохана, я здатен на все, Аби лише бачити твоє лице, Аби лиш тримати за руку тебе, Для тебе, рідна, я здатен на все. А потім в лікарні, як божий знак, Медсестра мені скаже: у тебе рак. І ти закричиш, а я промовчу, Через вісім місяців ляжу в труну, І голосно й гулко, як серцебиття, Будуть мовчати земля й небеса. І не мине навіть року, можливо, пів, Як тебе поцілує якийсь дебіл. Ти йому розкажеш якось вночі: У мене був хлопець, писав вірші, Помер у двадцять, у нього був рак, Жаль, звісно, але рак – це рак. І якщо після смерті існує життя, Якщо далі тече ця нестримна ріка, Якщо осінь триває, якщо гріє тепло, Якщо поезія вічна, я всім назло Далі дивитимусь в твоє лице, Далі

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:

Ти прокинешся зранку і скажеш: знаєш,
Ти, типу, письменник, архітектор людських душ,
Представник культурної інтелігенції, ну і всяке таке,
Що ти в мені знайшов, я ж навіть не розумію про що ти пишеш,
Я ж навіть не знала, шо ти – поет, мені просто очі сподобалися. І зачіска.
Я лежатиму поруч, буде холодна пізня осінь, я навіть подумаю:
Блін, я постійно пишу про осінь, листя, і ось вона тут, коханка смерті,
Пізня осінь, блін. Повернуся і скажу:

Хотілося написати вірш для тебе пафосно і цікаво,
Щоб у ньому зірки горіли і гріли, як кава в термосі,
Щоб його друкували в хрестоматіях і частіше перекладали,
Читали на мітингах, поминках, ювілеях і в День Незалежності;

Хотілось створити тобі релігію і стати її пророком,
Малювати з тебе ікони, творити дива зухвалі,
І я сидів ночами перед своїм добитим лептопом,

Час від часу варто щось змінювати
У своєму житті. Наприклад, прокидатися
Зранку і виходити в прохолоду балкону,
Курити «Мальборо» й думати.
Думати про цей в’язкий туман, про перші ранкові
Маршрутки, про чергову тріщину в
Наших стосунках. Просто осіннього
Ранку видимість значно зменшується, йдеться про

У п’ятницю зранку я вийшов з в’язниці.
Сонце палюче ріже зіниці.
Неперерізане горло і цілі вени –
Жовте мальборо в мене в кишені.
Снайпер сидить на будівлі навпроти,
для нього вбивство – сильний наркотик,
і поки я курю, іду і теде,
снайпер на мушці мене веде.

ШЕВА, Я, АЛКОГОЛЬ

Тарасе,

І наші серця гупають, як перестиглі яблука, і

Наші очі, мов камені, і наші тіла ввібрали в себе найгірші

Слухай, - зовсім несподівано сказала вона,
раптом відвернувшись від холодильника, гола,
розпатлана, як правда. - Я хочу зробити з тобою
інтерв'ю, що ти на це?
Я похолов, але за кілька секунд таки зміг
вдати зацікавлення і навіть підняв брови.
А я ненавиджу ранки і думав у той момент саме про це.
Мабуть, чесніше було б було їй про це так прямо

Якщо я помру - стану твоїм янголом-охоронцем.
Просто люби мене, і я захищу тебе від усіх
бродячих псів цього міста, від усіх комарів і спеки.
Клич мене на ім´я, і я починатиму тебе цілувати
за кілька хвилин до твого пробудження.
Згадуй про мене частіше, і я пильнуватиму,
щоб на твоїй кухні нічого не пригорало.
А поки я живий, дозволь мені дозволяти собі все,